Я часто не змикаючи очей
Сиджу допоки півні заспівають,
Зомбований нашестями ідей,
Немов би я давно не в ріднім краї,
Неначе все навкруг мені чуже
і ніби світ зійшовся на єдиній,
що кожним словом, рівно, що ножем,
шматує душу вірні їй людині!
Що найдорожча і чужа чомусь,
бо важливіше неї не зшукати!
Напевно вже нічого не боюсь,
боюсь лиш сну і в снах її втрачати...
Але немає зла, ні краплі зла,
Ні заздрості, неправди, а чи зради,
Та надзвичайно мало і добра,
Усе людське залишилось позаду...
Лише вона у безмірі думок,
засипаному відчаєм до краю...
не знаю чи зроблю останній крок,
бо знову в кожнім сні її втрачаю...